Як предмети стають помічниками


Photo: особистий архів автора

Перехідний предмет в психології — це щось матеріальне (іграшка, пелюшка, хусточка, подушечка), який заміщає батьків або іншого турботливого дорослого, коли того немає поруч. З огляду на реалії (тривале розділення з батьками протягом дня), то цей предмет може стати для дитини повною заміною прив’язаного дорослого (заснути — тільки з хусточкою, в туалет — тільки з хусточкою, вдарився — де моя хусточка, в садочок — тільки з хусточкою). Це коли у дитини є власний предмет, тільки її, цю річ ніхто не повинен чіпати, прати, перекладати.

Підхід Ньюфелда пропонує не заміщати дорослих предметами, а поміщати дорослих в ці предмети. Ми даємо кулончик на ланцюжку дитині, але цей кулончик мамин й вона його подарувала малюкові, щоб про маму згадувати та перекривати розділення хоч трохи, додавати сил дочекатися кінця садочку та зустрітися. Ми ставимо дітям в кишеню тисячі поцілунків і вони можуть їх діставати, коли сумують, коли хочуть додому (поцілунки уявні, так). Всі предмети, які ми даємо дитині з собою, націлені на прив’язанність, а не на відокремлення. Вони зберігають зв’язок, і дитина з цього зв’язку отримує сили дожити до зустрічі з батьками. Перехідний же об’єкт відокремлює дитину від батьків — навіщо їй зв’язок, якщо є ведмедик, з яким вона ділить всі складнощі життя, який її втішає та який не зв’язує з домом, а тільки дитину з самою дитиною. Коли ми зіштовхуємо дитину з розділенням, то, звичайно, хочеться полегшити її відчуття. І дуже часто батьки радіють, коли у малюка з’являється річ, до якої він прив’язаний, та з якою він менше плаче. Здається, що так адаптація в садочку добре проходить. Але, якщо подивитися глибше, то ми побачимо захисти, нестерпну вразливість, яку дитині самій не подолати, і малюк звертається до того, що йому доступно, що йому залишили замість себе батьки — до ведмедика, до хустинки. Різницю спочатку складно побачити. Але з часом дитина вже не біжить до мами, коли вдарить коліно, вона притискає до себе ведмедика. Вона спить в обнімку з хусточкою, а не притискається до мами уві сні. Вона не приймає турботу, вона не хоче їсти з рук дорослих, нашу їжу.

Що ж робити? Давати частину себе, разом з дитиною використовуючи все, що ми можемо. Залежно від рівня прив’язанності — наші речі, гумка для волосся, кулончик на шию, поцілунки повітряні, світлина в рюкзачок, записка, зволожуюча помада. Але все це ми робимо з контексту прив’язанності, зміцнюючи її вдома, насичуючи до та після розлуки, піклуючись без запиту, даючи щедре запрошення в своє життя. Адже, тільки тримаючись своїх дбайливих дорослих, дитина може переживати розділення не втрачаючи себе, продовжуючи розвиток та розкриття свого потенціалу.

 

Фото: мій кулон, подарований сину, з ним він ходить в садок

 

Авторка: Наталія Фельбаба, консультанка з грудного вигодовування, студентка Інституту Ньюфелда

 

Пост з групи «Сила быть родителем»

Переклад:  Оксана Лесько (Бабіля)